Затемнення

За більш ніж два роки повномасштабної війни митці по-різному реагують на трагічні події як перших днів вторгнення і страшних масованих обстрілів, так і на досвід окупації. Художнє висловлювання формується як на рівні безпосередніх експресивних реакцій на сьогоднішні події, так і у формі пошуку відповідей у минулому, що передувало війні. Особливого значення набуває фігура Військового, котрий героїчно стає на захист своєї Землі, перебуває в найтяжчих умовах реальної війни, місяцями, роками наповнюючись цим болісним досвідом.

Проект «Затемнення» складається з двох аспектів. По-перше, це певна тиха ода вдячности і болю за тих, хто зараз на фронті. Хто вимушений відмовитись від звичного життя зі своїми близькими, захищаючи себе і всіх нас. Образи військових ніби схоплені об'єктивом документаліста. «Майже документальний стиль оповідання своєчасно закарбовує момент у пам`яті, поки цей пейзаж, насичений боями та військовим побутом, – відчувається настільки суттєвим», – розповідає авторка. Але при всій достовірности і, більше того, буденности зафіксованого на полотні чи на папері моменту, не зникає відчуття містичности того, що відбувається. В кожному кроці, повороті голови чи силуеті гармати прочитується певна прихована закономірність. Паралельно щоденним, що стали вже звичними, переживанням війни, які ніби позбавлені сенсу і ясної мети, лейтмотивом звучить майже біблійна боротьба зі злом, при всій, здавалось би, банальности останнього. Людина, яка захищає свою рідну країну сьогодні – це герой. При цьому герой живий, не забронзовілий. Герой, за яким ніби підглядають. Дуже складно винайти цю межу – реального сучасного героя і при цьому не персонажа (з пропагандистського плакату), а особистости.

‍

Живопис Анастасії Колібаби складний, багатошаровий. Постаті військових, їхні обличчя змінюються в процесі написання – то нагадуючи документальні знімки з їх випадковими, не постановочними позами, жестами, мімікою, то отримують майже риси античних мармурових героїв. Така розпливчатість образу, нечіткість, певна розфокусованість – влучна форма втілення образу війни, де проста, іноді непроявлена до того людина може виявитись героєм, витримує нелюдські навантаження. Сама техніка живопису підлаштовується під непросте художнє завдання – втілити образ воїна, не обтяжуючи його клішованими ознаками і зайвою пафосністю. Антична статуя із втраченими з плином часу кінцівками, обперта на милицю, стоїть, проносячи крізь тисячоліччя свою силу і стійкість. Вона слугує певним еталоном героя, твердою бронзою і ніжною беззахисною плоттю одночасно.

‍

По-друге, це страшні катаклізми війни. Пейзаж, вспоротий війною, виражає біль самої землі. Мертві гармати пускають коріння, перетворюючись на новий химерний ландшафт, сповнений сумною чарівністю. Земля – як тіло, скалічене і замучене ненавистю ворога, що прагне руйнувати і вбивати.

‍

Черепи з опаленої глини, які навічно замовкли – артефакти хибної імперської величі, жалюгідної і непереконливої, виставлені немов зразки якоїсь отруйної речовини, бруду. Образ смерти у мистецтві традиційно ніс важливу функцію – нагадування про швидкоплинність життя (memento mori) і, одночасно, мотивацію цінувати це життя. Російська псевдоідеологія і пропаганда повністю знецінює життя як таке і звеличує смерть.  Прах до праху. Глина, з якої вироблені перші люди, до глини, до землі. Так і реваншиські псевдоісторичні наративи імперської пропаганди виглядають немов опудала, створені зі сміття, аби з чого, розвалюються на очах, змішуючись з землею.

‍