Спецфонд: репресоване мистецтво

Одеський художній музей у партнерстві з Національним художнім музеєм України та за підтримки Українського культурного фонду представляє виставковий проект «Відкрита колекція у відкритому музеї» — Спецфонд: репресоване мистецтво.

Выставка строится на принципе вторжения произведений Игоря Гусева в основную экспозицию Одесского художественного музея. Образы известных картин музея Гусев преобразовывает методом деконструкции, используя глитч-эффект — знакомый почитателям художника прием, который он удачно применяет для переосмысления классической живописи. Для создания инсталляции в бальном зале музея Гусев использует антикварные рамы из Музея западного и восточного искусства, — рамы, которые также когда-то находились в музее университета.

Велика частина представлених робіт в Одесі експонуються вперше. Олександр Богомазов та Тимофій Бойчук, Вадим Меллер та Антоніна Іванова, Оксана Павленко та Давид Бурлюк, Павло Голуб’ятників та Костянтин Єлева, Анатолій Петрицький та Сухер-Бер Рибак, Віктор Пальмов та Абрам Черкаський — понад три десятки імен художників, відомих і забутих, чиї роботи в 1937 році були, як здавалося, назавжди приховані від глядачів: «ніякої художньої та музейної цінності не мають і як твори ворогів народу підлягають знищенню».

Так, у спецфонд потрапили твори художників, більшість з яких надовго були викреслені з історії українського мистецтва. Долі майстрів склалися трагічно, багато хто з представленних митців були розстріляні у 1937 році. Усі вони, незважаючи на свій неповторний художній стиль і життєві погляди, були розстріляні за звинуваченням у контрреволюційній націоналістичній діяльності. Дехто отримав значні терміни ув’язнення; вижити вдалося лише тим, хто вчасно покинув Україну. А ті, хто залишився й уникнув репресій, назавжди змінили своє життя і творчу манеру.

Виставка в Одесі не є буквальним повторенням виставки НХМУ. Доповнена творами із зібрання Одеського художнього музею, вона наочно демонструє перекличку між двома музеями. Так, наприклад, поруч із «київським» Анатолієм Петрицьким представлена «одеська» його робота «Відпочинок» — в обох роботах пізнаваний колорит українського авангарду. Поруч із портретом Миколи Біляшівського, директора Київського міського художньо-промислового й наукового музею (нині Національний художній музей), кисті Михайла Козика експонується портрет Біляшівського роботи Михайла Жука, який з 1920-х років і до своїх останніх днів жив і працював в Одесі. Поруч із роботами одеського художника Теофіла Фраєрмана, зустріч із яким буде сюрпризом для глядача, представлена робота «Інтер’єр» з колекції Одеського художнього музею.

Порівнюючи українське мистецтво 1920–1930-х з російським, не можна не звернути увагу на очевидність відмінностей, зокрема, якщо художники найбільш значущої в Радянській Росії групи «ОСТ» тяжіли до виразних засобів своїх німецьких сучасників, яких оголосили дегенеративним мистецтвом, то українські художники того часу стилістично ближче до мистецтва раннємуссолініевської Італії, де здійснювався в той час поворот від футуризму до неокласицизму. Це дає підставу вживати відносно українського мистецтва того періоду термін українське новеченто й розглядати його в загальноєвропейському контексті трансформації авангарду початку 1920-х у тоталітарне мистецтво 1930–1940-х.