непроста молитва за квітучу манголію

Був Великдень 22-го року в Києві. Через дорогу від Володимирського собору я знайшов вхід до саду. Стежка вилася, відкриваючи невеликі майданчики з фонтанами і клумбами, на лавочках сиділи люди, пили каву і сміялися. З інших воріт заходило щоразу більше людей, вони прямували вниз, тримаючись за поручні. Там, внизу, тихо і ніжно квітли десятки магнолій. Над усім цим стояв солодкий тонкий аромат квітів і співали птахи.

‍

Людей було багато, вони посміхалися одне одному і раділи. Ніжно, як квіти. Особливо різко відчувалася ця масовість на тлі останніх місяців, наступу росіян на Київ, стримання цього наступу, усвідомлення всього, що залишилося після деокупації області. Страху від того, що очікувало попереду.

Вони зачаровано переходили від дерева до дерева, стаючи в черги на фотографію, вишукували найбільш рясно всипані квітами гілки, їли морозиво, просили себе сфотографувати і дивились на інших.

‍

Ось група військових, у них вихідний; ось жінка дістала телефон і дзвонить комусь по відео — показує квіти. Зверху сходами повільно спускається пара: літня жінка і донька, що обережно її притримує, — видно, що у матері хворі ноги. Назустріч їм біжить хлопчик, позаду нього бабуся. Хлопчик теж фотографує все навколо, особливо квіти, макрозйомкою. Сфотографував мене, а я — його. Жінка з донькою нарешті спустилися вниз. Донька хвилюється, чи сильно болять ноги? «Я дуже хочу до квітів, а ноги пройдуть», — каже жінка.

‍

Я вмостився на газоні, навпроти чоловіка, що стоїть під магнолією і медитує. Він вбраний в кімоно і шапку, поруч стоїть табличка, на якій написано «Школа Кунг-фу». Він один, посеред людського потоку, що оминає його, ніби ріка. В мене ніколи не виходить помедитувати, занадто легко втрачаю концентрацію, але полежати із заплющеними очима хочеться дуже, тому заплющую очі й лягаю.

‍

А що, якщо все це відбувається в голові вчителя кунг-фу, що медитує посеред саду квітучих магнолій? Може, коли Бог створював рай, десь також уже точилася війна?

‍

— Манголія! Дивись, я в парку і тут квітне манголія! — захоплено говорить комусь чоловік, що проходить повз.

‍

Ця обмовка, помилка захоплює мене, я уявляю країну — квітучу Манголію. І всі навколо — її громадяни на цей короткий час напівсонного забуття. І кожен щохвилини стверджує цю країну-химеру, творить її своєю вірою і дією, думкою. Своєю волею і своїм гріхом. І в ній є багато місця для всіх і для всього — для життя і для смерті, немає тільки місця для того, що несе за собою смерть — для не-життя. Не-життя прийшло до кордонів Манголії, простягнуло довгі руки до її серця і рве квіт з її дерев. Квіт падає на землю, земля приймає квіт, та життя триває. Смертю долається смерть. Дерева не можуть не квітнути.

‍

Час розплющувати очі. Двоє проходять повз і про щось говорять, я чую уривок діалогу:

‍

— Слухай, а вона молиться?

— Так, молиться, але ж ти розумієш, це непроста молитва.